На початку ХХ століття Питирим Сорокін писав, що «падіння режиму – результат не стільки зусиль революціонерів, скільки безсилля й нездатності до творчої роботи самого режиму». Минулого тижня квітесенцією безсилля держави стало вбивство 5 червня директора радіоринку Геннадія Супруненка. Навіть не саме вбивство, а спосіб, в який його було вчинено, — серед білого дня, у робочому кабінеті й при кількох свідках. Символічно те, що сталося це того ж дня, коли президент України видав черговий указ про перевибори в парламент, що, попри безліч юридичних нюансів, фактично зафіксував початок електоральної кампанії.

Убивство бізнесмена й указ фіксують прискорену деконструкцію влади, яку каналізують всі без винятку провідні політгравці. «Здрібнення соціальних інтересів до інтересів окремих груп, примат фракційних інтересів над загальнокласовими, егоїстичних класових цілей над загальнонаціональними ознаменувалося найбільшим соціальним розпадом», – приблизно так, через десятиліття, історики писатимуть про Україну початку XXI століття.

МАСШТАБ МИСЛЕННЯ ВИЗНАЧАЄ ВИКОРИСТАННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕСУРСУ

В принципі, нічого нового не відбувається. Подібна матриця вже була в історії України, і не раз. Згадаймо часи між лютневою і жовтневою революціями 1917 року. Як і зараз, тоді біля влади опинилися люди, чий масштаб не відповідав викликам, перед якими опинилися держава й суспільство. Масштаб мислення визначає використання державного ресурсу. В одному випадку – для формування ситуації у своїй країні. В іншому – для пристосування під кимось створену ситуацію. Брак масштабу виключає великі справи. Людина здатна діяти тільки в межах свого розуміння. Зі звичайним мисленням не можна оперувати більшими категоріями. Моральні якості тут не мають значення. Чесні й нечесні люди однаково швидко запустять руйнівні процеси, якщо масштаб їхньої думки малий. Найсумніше, що вони цього навіть не зрозуміють.

Як пишуть безіменні автори політичного бестселера «Проект Росія»: «Коли «дорослих» немає, глобальними процесами ніхто не керує. Всім і на все наплювати, ніхто не усвідомлює розмірів небезпеки, що насувається. Найактивніші й найрозумніші «діти» пробиваються до ресурсів країни й використовують їх згідно зі своєю шкалою цінностей. Подивіться на більшість чиновників. Хіба вони піклуються про добробут країни й народу? Владу вони розуміють не як владу батька, де добробут родини – над усе, а як можливість за рахунок абстрактного суспільства придбати собі нові «іграшки». Подивіться, як мільярдери розпоряджаються ресурсом. Вони поводяться як хлопчики, яким довірили бюджет дитсадка. Купують яхти, палаци, спортивні клуби. Як п’ятирічні хлопчики не можуть витрачати бюджет на опалення дитсадка, так і п’ятдесятирічні не можуть витрачати ресурс на благо суспільства. Не тому, що не хочуть, а тому, що вони маленькі. Будь-який ресурс розумітимуть як можливість купити «іграшки» й «цукерки». Ні ті, ні інші не зрозуміють, що своїми діями руйнують суспільство. Вони просто не мислять такими категоріями».

Ці слова, сказані щодо російського істеблішменту, однаковою мірою актуальні для українських політиків. Більшість політичних гравців не розуміють масштаб процесів, які вони самі ж і запустили з 2004 року. Немов у романі Гессе вони нервово перебирають «бісер законів» у цій лише їм зрозумілій грі.

Загальний волюнтаризм влади й опозиції сприяв тому, що Конституцію просто знищили. Як підсумок, зараз в Україні немає легітимної Верховної Ради, Конституційного суду, прокуратури, силових органів. А точиться боротьба кількох груп феодало-олігархів за розподіл ресурсу після Кучми. Є молода буржуазія, що впадає в апатію від того, що відбувається. Вона затиснута лещатами між невгамовними апетитами великого капіталу й люмпен пролетаріату. Життя останніх погіршується з кожним днем і підштовхує багатьох до справедливого переділу «несправедливо награбованого».

Сценаріїв подальшого розвитку ситуації може бути три:

По-перше, виникне змова між ФПГ, в основу якого буде покладене створення широкої коаліції на основі союзу Партії регіонів та «Нашої України». На користь цього сценарію й інформація про те, що Ахметов і Єхануров готуються до нового політпроекту для Сходу України. Цю інформацію нам підтвердили кілька джерел у Партії регіонів та «НУ». Та, мабуть, цей проект не буде головним для майбутньої кампанії, оскільки він ще не розкручений і не здатний розв’язати проблему виведення з великої політики «деструктивних» фігур – Мороза, Януковича й Тимошенко. Швидше за все, тут можна побачити риси нової політичної конфігурації, якщо Ющенку й Ахметову вдасться стабілізувати ланцюгову реакцію розкладу влади.

Другий сценарій можна умовно назвати «іспанським» за аналогією з алгоритмом розвитку ситуації в Іспанії в 30-і роки минулого століття. Там маятник протистояння лівих і анархістів проти консерваторів коливався то в один, то в другий бік з 1931 по 1936 роки. В результаті державна система була повністю демонтована й армія на чолі з генералом Франко спробувала накласти вето-переворот. Це закінчилося громадянською війною, в якій перемогли франкісти в 1939 році. 2 млн. республіканців емігрували до Франції. Істотною відмінністю України є брак армії як самостійного інституту, здатного модернізувати, або законсервувати ситуацію як в Іспанії. Тому, стабілізаційна ініціатива може виходити швидше за все від постпомаранчевої політичної сили (вона не буде прив’язана ні до синього, ні до жовтогарячого таборів) на чолі з харизматичним лідером або лідерами.

Третій сценарій – сповзання України до молдово-косовського варіанта, тобто перетворення на таку собі сіру зону Східної Європи, неструктуроване утворення з формальними ознаками незалежної держави. Він буде актуальний, якщо еліти не досягнуть консенсусу, або ж в країні не з’явиться масова політична сила на чолі з харизматичним лідером з посторанжевої формації.

ОТРУЄНА АТМОСФЕРА ПЕРЕВИБОРІВ У ПАРЛАМЕНТ, ДАСТЬ ОТРУЄНІ ПЛОДИ

Нині вже можна констатувати, що отруєна атмосфера перевиборів у парламент, безсумнівноЯ, дасть і такі ж отруєні плоди. Враховуючи, що гратимуть «на манежі» ті ж самі, а межа між ними вже давно невиразна, у хід піде все, що привертатиме увагу обивателя, що утомився від нескінченного «політичного Дому-2».

У суспільстві неабияк знизився «больовий поріг», банальним хабаром навіть високопосадовця вже нікого не здивуєш. Тож видовище має бути максимально насиченим екстраординарними, драматичними подіями. Тому експлуатація екстрим-технологій, що розпочалася навесні (аварія поїздів, чутки про аварії на АЕС, вибухи газопроводів) під час виборчої кампанії одержить логічне продовження. Радикалізація ситуації вимагає й радикалізованих героїв, а також жертв, чиї страждання підіграватимуть інтереси виборця.

В усякому разі, соціалісти свою кампанію вибудовують саме на образі «справжнього чоловіка» міністра внутрішніх справ Василя Цушка, який постраждав, «захищаючи правду й Конституцію». Поки спікер Олександр Мороз вміло топить спроби опозиції позбутися депутатських квитків у Верховній Раді, у регіонах і Києві повним ходом триває чорна інформаційна кампанія «Хто отруїв Цушка?».

Однак не факт, що всі ці зусилля виявляться марними. Подейкують, що Цушка хочуть занести до свого списку регіонали, які побачили в ньому харизматика, здатного принести додаткові відсотки на виборах. Враховуючи примарність шансів соціалістів потрапити до ВР самостійно зовсім не факт, що Василь Петрович відмовиться від привабливої пропозиції Партії регіонів.

Від соціалістів не відстає й опозиція, на лідерів якої з регулярністю, гідною кращого застосування, готуються замахи на вбивство. Однак наголос опозиція робитиме на обіграванні теми про скасування депутатської недоторканності та приборкування парламенту. Першу тему вкинув особисто Віктор Ющенко і її розпочали розкручувати лідери опозиції. А от лідер «Народної Самооборони» Юрій Луценко пішов ще далі й пропонує скоротити каденцію ВР до трьох років. Ця пропозиція виглядає цілком логічно з точки зору стратегічної лінії на демонтаж органів влади, котрої несвідомо дотримуються практично всі політичні гравці. Адже, чим частіше змінюватиметься влада, тим більше нестабільним і нестратегічним буде її характер. Чи замислювався над цим Луценко?

З Луценком пов’язана й ще одна інтрига. Стрибок рейтингу «НС» (в основному за рахунок поїздок лідера регіонами й ТБ-рекламы) настільки налякав «Нашу Україну», що там розглядають проект «НС» як конкуруючий. Тож із Банкової Луценку наполегливо пропонують об’єднаєти в один блок, назва (Союз демократичних сил) якого стала причиною для першої сварки. Однак Луценко не поспішає об’єднуватися, оскільки розуміє, що зусилля щодо розкручування бренду «НС» можуть зазнати краху, як тільки увійде в блок з «Нашою Україною». Адже блокування партій — ознака слабкості, що й довів «Нашій Україні» минулого тижня Анатолій Кінах, який через членів Партії промисловців і підприємців заблокував розпуск фракції «НУ» у парламенті.

В свою чергу БЮТ проводить активну підготовку до виборів, наводячи дисципліну в своїх рядах. Між регіональними осередками розгорілася неабияка боротьба щодо розподілу бюджету на проведення виборчої кампанії, що призвело до численних скандалів і чвар.

Партія регіонів, судячи з анонсів заступника голови фракції ПРУ Бориса Колесникова, під час кампанії зробить ставку на старі перевірені мессиджі – російська мова, не вступ до НАТО та міфологія про людей, які «не обіцяють, а роблять». Регіонали чітко налаштовані на вибори, і, як сказав той же Колесников, «звернення до суду (з приводу третього указу президента про вибори 30 вересня) можуть бути, але вони безглузді, позаяк 1 серпня президент підпише ще один легітимний указ, і 30 вересня відбудуться вибори, на яких переможе Партія регіонів, яка й сформує уряд».

Нарешті, КПУ, що намагається провести власний ребрендинг шляхом висування на перший план молодь у регіонах і в центрі (Голуб), на майбутніх виборах позиціюватиме себе як силу, що послідовно відстоює інтереси виборців, зокрема й союз із Росією, бореться з олігархами (здебільшого «жовтогарячими»). По суті, комуністи виконуватимуть роль технологічного сателіта регіоналів (як і СПУ), які можуть собі дозволити говорити про президента все, що заманеться. Однак у разі створення широкої коаліції компартія швидше за все виявиться за бортом.

В усякому разі і спостерігачі, що втомилися від політичної метушні, і самі політики розуміють, що перевибори в Раду не поставлять останню крапку у розв’язанні ключових проблем.