Спікера Олександра Мороза можна сміливо назвати не тільки героєм минулого тижня, але й останнього місяця, а може й взагалі року. 7 липня 2007 року виповниться рік від дня обрання Головою Верховної Ради (ВР) лідера Соцпартії Олександра Мороза, що призвело до фактичної руйнації «помаранчевої коаліції». Чи святкуватиме Олександр Мороз річницю свого спікерства у парламентських стінах, невідомо. Однак зрозуміло, що керувати парламентарями йому дуже подобається. І схоже, пана Мороза не дуже хвилює — буде сесійна зала заповнена повністю чи лише представниками коаліції.

Минулого тижня «Наша Україна» (НУ) сама собі підставила ногу. Коли депутати від НУ прийшли за своїми трудовими книжками до управління кадрового апарату, в Олександра Мороза нарешті з’явились підстави оприлюднити з трибуни ВР прізвища лише 28 опозиціонерів, які нібито бездоганно написали заяви про вихід із фракції. І це після того, як 7 червня у парламенті ухвалили постанову, згідно з якою спікер мав виголосити прізвища «відступників» лише за умови їхньої обов’язкової присутності у залі.

Після походу депутатів НУ до відділу кадрів Олександру Морозу навіть особливих пояснень не довелося вигадувати, аби позбавити повноважень не всіх депутатів, а тільки деяких. Така поведінка опозиціонерів, на думку спікера, показала їхнє прагнення залишатись депутатами, оскільки у майбутньому можливе оскарження цих заяв у «найсправедливіших» українських судах. Тому, вважає спікер, заяви мають бути бездоганними.

Цього тижня, мабуть, у сесійній залі зачитуватимуться по 10–15 заяв щодня: спочатку «Нашої України», а потім БЮТ. Наскільки цей процес затягнеться, покаже час. Адже якщо граматика опозиціонерів так само страждає, як і деяких лідерів коаліції, то 151 заяву про вихід із фракції апарат ВР під суворим контролем спікера ніколи не визнає бездоганною. Тоді ЦВК буде не останньою інстанцією, яка визначить долю депутатських мандатів.

Цікаво, але про прагнення Олександра Мороза якнайдовше затриматись на керівній посаді у парламенті добре знають президент і прем’єр. Тому не можна говорити, що лідер соціалістів повівся підло і несподівано щодо опозиції, скоріш за все йому дозволили так повестися. Пригадаймо, що пан Мороз так і не наважився підписати жодного закону, прийнятого після 2 квітня, хоча й мав таку змогу. Напевно тому, що не бажав загострення конфлікту з президентом. Тож і виходить, що голова держави чогось недоговорює опозиції, чи принаймні, лідерці БЮТ, ідею якої про дострокові вибори так швидко підхопили на Банковій. Можливо тому, що відсторонення від політики певних політичних сил і затягування конфлікту вигідне обом керманичам виконавчої гілки влади. А Олександр Мороз – просто вигідна постать, яка погоджується відігравати роль винуватця в усіх політичних гріхах, звісно ж, в обмін на конкретні пропозиції.